Серед сучасних вітчизняних письменників постать Самослава Желіби, безумовно, примітна першочергово гіпертекстуальністю поетичного тексту. Порівняно невеликий його вірш може містити в собі відсилки до інших письменників, міфологічно-релігійні сюжети та філософські концепції, що досягається шляхом введення у текст знайомих читачу та добре впізнаваних словосполучень, натяків або стилістичних прийомів. У цілому, важко навіть визначити естетично-течійну приналежність поета, оскільки його поезія різноманітна настільки, що може скластися враження про кількох авторів. Але власне, він цілком вписується у надзвичайно широку лінію сучасности, тобто Постмодернізм – Метамодернізм.
Водночас, окрім цього, гіпертекстуальність є чи не необхідною рисою, в чому проявляється нестримність юнацького характеру й непідробна ерудованість. Остання може бути навіть незрозумілою людині, далекій від догматичної начитки. Наведемо приклад кількох «незрозумілих» рядків:
А я, мов грішний Каїн, зусібіч
Старався удостоїтись розмаю,
Що тамо, за парканами, безкрайо
Повів свою спокійно-чудну річ.
Для пересічного читача з-поміж кількох символів образ Каїна, що намагається всіляко потрапити за «паркан» або хоча б піддивитися за нього, може бути загадковим, туманним або навіть «натягнутим», оскільки мало хто здогадається одразу, що йдеться не про біблійного Каїна, і навіть не про лемехівський апокриф, поширений в давній українській письменності, а про інтерпретацію останнього І. Франком в його філософській поемі «Смерть Каїна», де біблійний персонаж у своїх мандрах несподівано наштовхується на божественний сад.
Та і сама по собі вирвана з контексту строфа є ледь зрозумілою, оскільки цей вірш загалом поєднує у собі елементи інтимности, міфологізму та довколабіблійних висловів. У ньому образ коханої дівчини ототожнюється з Едемом настільки, що вони фактично нерозрізнені, і це додає нового, «над-», сенсу, оскільки особисті почуття автора поєднуються з релігійно-філософськими, подібно до того, що зустрічається, наприклад, у середньовічній секвенції «Stabat mater dolorosa». Відповідно, деякі вірші для сприйняття та правильного розуміння складні, що тим не менш не принижує їхньої ваги, а навпаки, створює враження інтелектуальної літератури для поціновувачів.
Форми ж самої поезії, хоч і деколи поляризовано-протилежні, та все ж тяжіють до усталеної класики: це – сонети, шаїрі (див. «Витязь у тигровій шкурі»), силабо-тонічні гекзаметри та пентаметри, терцини (див. «Божественна комедія»), десятирядковики, поширені в панегіричній поезії доби Класицизму (читач може бути знайомий із ними з жартівливої «Енеїди» Котляревського). Тим не менш, модерність поезії виявляється не лише через гіпертекст у класичній формі, а, наприклад, і через довільність рим у деяких випадках, тобто некритичний злам самого канону: сувора рима може підмінятися консонансом чи асонансом, які змістовно не виділяються та створюють, скоріше, враження наспівного білого вірша чи пісні.
… Як мені тИ вчИтЕль,
Не позбав надії чути
Навіть у вогненних путах
Слова сеЇ дІвИ. –
де великими літерами позначені подібні голосні звуки, що заступають собою риму.
Такі загравання з класичною, ще середньовічною, формою релігійного хорея дають простір для вираження думки, що не скочується ані в сухий піїтизм, ані в нестримний авангард, лишаючись при цьому яскравою імітацією класики, чи навіть новою класикою, натякають на щось уже добре засвоєне європейським читачем або ж дають йому надію на майбутнє повернення до творів автора. У цьому конкретному вірші, наприклад, ми бачимо все ту ж полеміку та паралель зі «Stabat mater», яка, вочевидь, є одним із важливих для становлення естетики поета твором.
Це ж деримування, тим не менш, є, цілком і повністю мистецьким задумом, а не зразком обмеженого словникового запасу чи поетичної безграмотности, як у деяких інших сучасних «поетів». Автор далеко не завжди ставить перед собою мету шаблону на всі 100%, оскільки як письменник С. Желіба дуже щирий в своїх творіннях і ніколи не пише «заради пташки». Це підкупає з-поміж іншого також. А те ж, що молодий автор може римувати вишукано доводиться кількома його прямо занудно-канонічними віршами, які він, водночас, інколи присвячує зовсім несерйозним речам, ніби насміхаючись і над читачем, і над мистецькими першоджерелами стилістики конкретних творів, і над самою серйозністю. Яскравими прикладами тут були би «Тренос, або Жалібний лямент на погреб московської плюшки», в якому читаємо:
Та смерть найкращих забирає,
Й узяла зрештою її
У Царство Божеє безкрає
На вічні мири й спокої!
Вона ж у пам’яті навіки,
Хоч не розплющить вже повіки...
Та, смерте ця, не будь пуста:
Веди людей, повчай нащадків,
Онукам будь найтяжчим спадком,
Що їм не усладить уста.
або «послання» до Тетяни Бали», де є така строфа-шаїрі:
Ми ж для тебе так багато присягалися зробити,
Нам би усміх твій чудовий – і уже були би квити;
Чом же ти від нас ховаєш раювання цього квіти?
Вірним лицарям даруєш тільки ти могильні плити!
Перший уривок є імітацією так званої «шкільної» поезії XVIII ст. та котляревщини, а другий – заграванням уже із грузинським середньовіччям і велемовністю. В них же обох ми зустрічаємо і деякі шаблони, що тут, на диво, здобувають собі жвавості та небанальності: «усладити уста», «вірні лицарі», «могильні плити» – всі вони стають елементами іронії, в’їдливости та, попри свою трюїстичність, набувають навіть нового змісту.
Є ж у арсеналі поета вірші прямо філософського характеру чи шалено-пристрасного, сатири й епіграми на конкретних людей, медитації, поема-ренка (ренґа), вірші-легенди, і майже у кожному з цих творів, за справедливим висловом одного з читачів, змістів більше, ніж слів, оскільки в них повно гіпертекстальних відсилок, поєднаних із авторською інтерпретацією та самобутнім задумом. Один із останніх творів поета, сонет «Сказ – Вакханці», наприклад, вочевидь, містить у собі паралелі з колядками Б.-І. Антонича, «Чарами ночі» О. Олеся, Ш. Бодлером, О. Влизьком, містить натяки на давньогрецькі вакхічні святкування тощо – і все це у 14 рядках тексту! що, як не дивно, і не виглядає як перевантаження чи схоластичне цитування – це просто такий стиль, неповторний, імпонуючий багатьом, інтелектуально-елітарний, так би мовити.
Отже, відзначимо ще раз окремо та стисло, що Самослав Желіба є цікавим представником сучасної вітчизняної поезії, небанальним і канонічним, волелюбним і провокаційним, серйозним і насмішкуватим, а головне – дуже багатозначним. Наша література може пишатися таким молодим і перспективним поповненням, що тільки починає свій творчий шлях, але вже містить у собі риси ґеніальности.